N-Nova State

Сайт Михайло Травецький

Він бив мене наче я скотина на забій. Цей вечір я не забуду ніколи: день народження мого друга з роботи. Я з виродком (колишнім чоловіком) поїхала на день народження. Все було добре: ми гуляли, танцювали, добре випили й уже ближче до ночі поїхали додому. Я сиділа, сміялась, а чоловік уже тоді був без настрою. Я спитала: «Що таке?», він каже: «Вдома поговоримо». Я не звернула на це уваги й з гарним настроєм до самого дому їхала та співала. Ми зайшли додому, і почалося щось незрозуміле. Він почав кричати: «Ти що, мені роги наставляєш?» Почав матюкатися — я навіть не хочу згадувати, що він казав. Називав шльондрою, повією, шалавою. Я сказала, що він перепив, і запропонувала поговорити завтра. Я дуже злякалася, руки почали труситися. Почала йти в іншу кімнату, а він підбіг, схопив мене за горло й почав піднімати. У мене перед очима почало біліти, він кричить і душить. Я почала дряпати йому обличчя, щоб він мене відпустив. Він розізлився ще більше. Я почала кричати, а він підбіг і вдарив мене кулаком просто в груди. Я впала, і він почав бити мене кулаками прямо в обличчя. Я була ледь притомна, а він кричав: «Шльондро, я бачив, як він дивився на тебе, на твої ноги!» Взяв удома ключку для гольфу. Я намагалась повзти, але сил уже не було. Єдине, що я памʼятаю, — як він ударив мене ключкою в коліно. Більше нічого не памʼятаю. Прокинулася я в лікарні. Так погано мені ще в житті не було: я вся була перемотана, очі не розплющувалися через гематоми, ліва нога повністю в гіпсі, руки перевʼязані. Я не могла говорити — тільки мугикати. І тут заходить він та наша донечка. У мене кров застигла в жилах, я просто знепритомніла. Все було як у тумані. Я згадую — і в мене трусяться руки… Я нічого не могла робити, просто лежала й дивилася в стелю. Лікарі приходили, робили процедури — і все, накачували мене знеболювальними, бо все так боліло, що мені здавалося: скоро помру… В один із днів він знову прийшов. До мене нікого не пускали, бо я була в реанімації. Він прийшов і сказав, що якщо я бодай комусь розкажу, що сталося, він мене просто вбʼє. Сказав, що доньку забере собі через суд, бо в мене немає роботи, немає нічого, а мої речі він викинув на смітник. І додав: «Краще б ти здохла». Я не знаю, як цей стан описати: у мене був немов параліч. Я почала мугикати й плакати, а потім знову нічого не памʼятаю — знову знепритомніла… Моя реабілітація була довгою. Я взагалі не розуміла, навіщо жити, — тільки думки про доньку мені допомагали. Минув час, мене забрали батьки. Ходити я не могла; на своє скалічене коліно я навіть не могла дивитися… Коли батьки питали, що сталося, я просто набрехала їм. Вони сказали, що чоловік заявив їм, ніби я йому зраджувала, тому він більше ніколи не хоче мене бачити. Дитину забрав із собою, сказав, що ми жебраки й він не дасть дитині жити як бомж. Батьки мене виходжували. Я нічого не хотіла, просто ненавиділа цей світ за несправедливість. Дні спливали один за одним, я навіть не знала, який день тижня. Моє тіло зажило — все, окрім коліна… Батько возив мене по подвір'ю на кріслі колісному, а я просто мовчала. Ночами плакала в подушку, щоб ніхто не чув, обіймала фотографію донечки й плакала… Однієї ночі мені наснився сон, як я гуляю, танцюю. Я прокинулась і знову почала плакати. Мене відвезли до лікарні, зробили знімок. Лікар сказав, що хрящ майже зруйнувався, прилеглі кістки деформуються, я зможу ходити, але небагато. Він сказав, що цей біль на все життя, і щоб я готувалася жити на знеболювальних у кращому разі або робити операцію із заміни суглоба. Назвав суму у 200 000 гривень. Я опустила голову й просто заплакала. Крізь сльози кажу: «У мене немає таких грошей…» Лікар відповів: «Ну, приходьте, коли будуть». Ми поїхали додому, я всю дорогу плакала. Батьки намагалися мене підтримати, але все було марно — у них таких грошей також не було. І знову день за днем. Одного дня батьки приходять і кажуть, що вибили для мене поїздку в санаторій на Закарпаття, що там психологічна й фізична реабілітація. Мені було все одно, але я не хотіла засмучувати батьків, хоча правда про те, що сталося, просто розривала мене зсередини… Усі мої речі помістилися в одну валізу. Тільки потім я дізналася, що батько продав свою стареньку машину, щоб я змогла поїхати в цей санаторій… Мій любий тато… Я поїхала. Це був невеличкий санаторій, старенький, але милий. Там такі привітні люди. Я почала ходити на процедури — вони дійсно підняли мене на ноги. Я потроху почала ходити сама, хоча боліло дуже сильно. Працювала з психологом, але так і не наважилася розповісти правду. Мій час там уже добігав кінця. Я вирішила трошки пройтися селищем, де був санаторій. Йшла потроху, сідала відпочити на лавочки. Сіла на одну, аж тут підходить якась бабуся й починає зі мною розмовляти: — Слава Ісусу Христу! Доцю, ти чого така сумна? — і посміхається. Я відповідаю, намагаючись посміхнутись: — Усе нормально. Вона каже: — Ходімо, я тобі домашнього молочка наллю, тут недалеко, метрів триста. — Не хочу, та й не можу так далеко йти. Вона кудись побігла, я не звернула уваги. Повертається назад — несе молоко. Я посміхнулася: — Щиро дякую, не треба було. Дякую за вашу доброту. Вона запитує: — Доцю, що сталося? Я набрехала їй, що потрапила в аварію, травмувала коліно, а грошей на операцію немає. Вона й каже: — Доцю, навіщо тобі операція? Неподалік від нас живе травник Михайло, він ставив на ноги й не таких! Я відповідаю: — Бабусю, ну в що ви вірите? Вона: — Доцю, послухай мене: мені вже 79 років, я за худобою дивлюся, по господарству пораюся, наче молода бігаю! Я сказала: — Бабусю, я дуже рада за вас. Сіла й мовчки слухала, як вона розповідала про травника та про село. Посиділа трохи й почимчикувала назад. Наступного ранку я поїхала додому до батьків. Уже потроху ходила. Приїхала — а татової машини вже немає… Я так засмутилася, плакала. Почала потроху допомагати батькам по господарству. Ходила, але все боліло. П'ю знеболювальні, мажу коліно, проте воно однаково болить, особливо на погоду — нестерпний біль. Почалися проблеми зі шлунком… Я шукала роботу, довго не могла знайти: кому потрібна жінка, яка не може навіть ходити нормально?.. Увечері сиділа у фейсбуці й дивлюся: до мене в друзі додається співробітниця із санаторію. Пише: «Як справи? Як коліно?» Я відповіла неохоче. Далі вона надсилає якесь посилання. Я дивлюся — а це той травник, про якого казала бабуся. Вона написала: «Спробуй метод Михайла. У санаторії нам забороняють говорити про нього… Усе село завдяки цьому методу на ногах — здорове й щасливе. Тобі нічого втрачати, він коштує копійки…» Я з недовірою перейшла на сайт, замовила, через кілька днів забрала на пошті. Почала пити й думаю: дурниця якась. На третій день прокидаюся, встаю — і не болить! Думала, що ще сплю. Встала, почала ходити нормально. Не повірила — думала, маячня якась… Почала спокійно поратися по дому: трошки болить, але терпимо. Уперше за довгий час я не пила дорогущі знеболювальні, від мене нарешті не тхне маззю. Через тиждень я вже сама ходила до магазину: трішки боліло, але вже на негоду не крутило. Я заново почала жити, влаштувалася помічником юриста — у мене ж юридична освіта. Через місяць почала їздити на роботу, коліно не турбувало… Я написала у фейсбуці співробітниці санаторію, подякувала за все й попросила знайти ту бабусю, щоб вибачитися та віддячити. Обіцяла ще приїхати з донькою… Посилання на травника я залишу в описі на знак вдячності. Вірити чи ні — ваша справа, але іноді потрібно спробувати, щоб повірити… Зараз я подала на чоловіка до суду й борюся за свою донечку, буду сама захищати себе. Ніколи не здавайтеся… Колись я напишу продовження й розкрию всі карти.