Все про Здоров’я

Посилання на цей засіб 👉

Я скасував операцію за дев'ять годин до наркозу. Пацієнтом мав бути я — нейрохірург із тридцятирічним стажем. Аркуш, яким я відмовився від операції, лежить у шухляді. Я написав його власноруч, за пів години до опівночі, в кабінеті, де працюю вже двадцять два роки. Тим самим почерком, яким тридцять років підписую операційні протоколи. Мене звати Богдан Ганча. Мені п'ятдесят вісім років. Я нейрохірург. Тридцять років оперую хребет у Києві. До того як сісти писати цей текст, я ніколи не рахував свої операції. Порахував. Понад три тисячі вісімсот. Три тисячі вісімсот людей, яких я розрізав. І про хребет пацієнтів я щодня говорю одне й те саме. Говорю це вже тридцять років. Зворотного шляху немає. Зруйнований диск сам не відновлюється. Сточений хрящ не відростає знову. Медицина може лише прибрати те, що тисне на нерв, і зафіксувати те, що хитається. Металом. Гвинтами. Конструкціями. Я вірив у це. Так мене вчили в Києві, так само й на стажуванні в Німеччині. І я передавав це далі — двом поколінням молодих лікарів, які сьогодні оперують у цій країні. А потім людиною, яку треба оперувати, став я. Розповідатиму все по черзі, інакше це схоже на сповідь божевільного. У хірургів є професійна хвороба, якої немає в жодних довідниках. Ми стоїмо на ногах. Операція на хребті триває чотири, шість, іноді вісім годин; у тій самій позиції, зігнувшись уперед, у свинцевому халаті, під рентгенівською дугою. Свинець важить сім кілограмів. За тридцять років я провів у ньому близько двадцяти тисяч годин. У п'ятдесят один рік мене зачепило. Спочатку після довгих операцій. Потім — після всіх. А згодом — уже без жодної причини. Діагноз я поставив собі сам за три хвилини, дивлячись на власний рентгенівський знімок. Дегенеративний поперековий стеноз зі лістезом. Класика. Деякі з таких випадків я оперую із заплющеними очима. Нікому нічого не сказав. Чотири роки я оперував на знеболювальних. Колега-анестезіолог робив мені блокаду в роздягальні — по-дружньому, без жодних записів у картці, бо рядок у картці означав відсторонення від роботи. Потім блокади перестали витримувати всю операцію. Почали тримати лише чотири години. Минулого року в березні вперше в житті я передав операцію асистенту приблизно посередині. Я чіплявся за край операційного столу і казав йому, де саме різати, бо більше не міг стояти прямо. Він був хорошим хлопцем. Ні того дня, ні пізніше він не сказав ані слова. За тиждень я записався на операцію. До колеги, доктора Олександра Марченка. Ми вчилися разом. Після мене — найкращі руки в клініці. Дата була чотирнадцяте травня. А тепер я підходжу до моменту, де все зруйнувалося. У мене є картотека. Я веду її дев'ятнадцять років, і в клініці про неї знали лише двоє людей. Це власні справи тих, хто відмовився. Пацієнтів, яким я запропонував операцію, а вони сказали «ні». Я відкривав її не з жалю. З впертості — як молодий хірург я хотів зібрати докази того, що відмова від операції закінчується погано. Готував статтю. Дев'ятнадцять років я записував туди імена і стежив за тим, що з ними стає. Дехто повертався за рік, дехто — за два, і всім було тільки гірше. Дехто не повертався взагалі — тоді я закреслював їх однією лінією, коли дізнавався про це від знайомих. Статтю я так і не написав. Бо десь із дві тисячі дев'ятнадцятого року в цій картотеці почали з'являтися нові записи, які ніяк не вписувалися в жодну статтю. Олександр Коваль. Шістдесят дев'ять років, Полтава. Стеноз, дві міжхребцеві грижі, відмовився у дві тисячі двадцятому році. Чотири місяці по тому він прийшов на контроль. Сам. Пішки, без палички, аж на поверх по сходах, бо того дня ліфт не працював. Я дивився на знімки п'ять хвилин. Потім запитав, що він робив. Він відповів: «Я їздив до однієї людини. У село біля Києва. До травознавиці, яка займається травами». Я записав це в картотеку і поставив знак питання. Галина. Сімдесят чотири роки, Черкаси. Важкий випадок, я пропонував їй трирівневу стабілізацію. У травні вона відмовилася, а в серпні її донька надіслала мені листа та фотографію. На фотографії вона в саду, з мотикою в руках. Донька написала прямим текстом: «Мама просила перепросити, якщо ви образилися». Микола. Шістдесят три роки, Вінниця. Відмовлявся двічі — у двадцять першому та у двадцять третьому. Другого разу він сказав фразу, яку тоді я сприйняв за зухвалість, а тепер згадую щотижня. Він сказав: «Докторе, ви хороша людина. Але ви пропонуєте мені лише те, що самі знаєте». До минулої весни в картотеці було двадцять шість таких записів. Люди, які відмовилися від мого скальпеля і за рік-два почувалися краще, ніж до того. Двадцять шість — із понад трьох сотень відмов за дев'ятнадцять років. Це не більшість. Я розумію, як читаються ці цифри. Але одинадцятеро з цих двадцяти шести, коли я їх питав, назвали одне й те саме місце. Село біля Києва. Травознавиця. Трави. Різні міста, люди, які не знають одне одного. Одинадцятеро людей. Тринадцятого травня, напередодні власної операції, я не спав. О другій ночі встав, пішов до кабінету і дістав цю картотеку. Я читав до четвертої ранку. Потім сів і просто подивився на свої руки. За пів години до опівночі — насправді вже настало чотирнадцяте травня, за дев'ять годин до наркозу — я написав відмову від операції. Відніс її черговій медсестрі. Вона подивилася на мене і не сказала жодного слова. Мій лікар Олександр подзвонив уранці. Він не кричав. Просто запитав: «Ти розумієш, що робиш?» «Ні», — відповів я. Це була чесна відповідь. Чотири дні потому я поїхав у те село. Не називатиму назви. Менше години від Києва, а потім дорога, на якій я двічі зачепив днищем машину. Дерев'яний будинок. Подвір'я. Навіс, під яким висять пучки сухих трав — десятки пучків, головами донизу. Запах відчувається вже біля хвіртки. Потім із хатини вийшла жінка. Це була саме та травознавиця — Наталя Зубицька, про яку мені протягом останніх років розповідали мої пацієнти. Вона поєднувала багаторічний досвід у травознавстві з глибокими знаннями властивостей лікарських рослин. Її родина поколіннями передавала знання про природні засоби та допомогу людям. Багато років вона вивчала лікарські трави, природні компоненти та способи їх застосування, а згодом стала відомою фахівчинею у сфері фітотерапії. Їй було вісімдесят чотири роки. Я не повірив своїм очам, доки не побачив, як вона ходить. У мене професійний погляд: за ходою людини я часто можу припустити, що покаже її знімок. Вона сама відчинила двері й перейшла подвір'я без палички. Дванадцять років я спостерігав за тим, як ходять люди її віку. Я знаю, як це виглядає. Але вона йшла зовсім не так. Вона рухалася легко, впевнено, майже як молода жінка. Біля паркану стояв диван, на ньому сидів чоловік. Я впізнав його одразу. Андрій Савчук. Львів. Я оперував його двічі — у дві тисячі вісімнадцятому та у дві тисячі двадцятому. Друга операція була ревізійною, бо після першої йому стало гірше. Після другої стало ще гірше. Я пам'ятаю, як він сидів переді мною в кабінеті й питав, що буде далі. Я сказав йому те, що говорять у таких випадках: «Відтепер — знеболювальні та спокій». Я не бачив його чотири роки. Він сидів на дивані на подвір'ї Наталі Зубицької і простягнув мені руку. Прямо. Побачивши мене, він підвівся. І сказав: «Докторе. І ви тут?» Я не зміг відповісти. Тридцять років нейрохірургії — і я стояв посеред чужого подвір'я, не маючи змоги вимовити й слова людині, яку двічі різав власними руками. Він сказав: «Не турбуйтеся. Ви робили те, що вміли». Ті самі слова, що й у Миколи. Інша людина, інше місто, та сама формула. Ми сіли на подвір'ї. Вона запитала, хто я. Я сказав правду: «Я нейрохірург. У мене в картотеці є одинадцять імен, і всі вони сказали мені про вас». Вона посміхнулася. Спокійно, без жодного тріумфу. Потім подивилася на мене і сказала: «Ти спираєшся на ліву ногу». Я справді спирався на ліву. Останні чотири роки я на неї спираюся, бо коли переносимо вагу, правий бік пронизує біль від стегна донизу. Цього не помітив жоден із моїх колег, включно з Олександром, який мав мене оперувати — вони дивилися лише на знімки. Вона сказала: «Покажи, як ти сідаєш». Я сів. Вона подивилася. Потім пальцем натиснула на поперекову зону — саме на той сегмент, який був позначений на моєму МРТ. Тридцять років я розповідав студентам, що клінічний огляд важливіший за знімок. Сам же я перестав його проводити вже на п'ятнадцятому році практики. Вона зайшла до будинку і винесла маленьку баночку з капсулами, без помітної етикетки. Лише підпис від руки. Вона сказала: «Приймай по одній капсулі зранку і ввечері. Десять днів. Якщо не допоможе — забудь, що сюди приїздив. Але дай мені десять днів». Я взяв баночку. Я, який тридцять років пояснював пацієнтам, що не варто покладатися на сумнівні засоби, сам узяв капсули без складу, без сертифікатів та без жодних досліджень. Я взяв її тому, що чотири дні тому скасував власну операцію і мені вже не було чого втрачати. Перший тиждень — нічого. Тобто — не зовсім нічого. На четвертий день зранку я підвівся з ліжка, не перевертаючись попередньо на бік. Просто піднявся і встав. Збагнув це лише ввечері, аналізуючи свій день. На сьомий день я відстояв усю операцію на ногах. Три години сорок хвилин. Без блокади. На десятий день я вийшов з операційної, зняв халат, повісив його до шафи — і раптом зрозумів, що навіть не підійшов до раковини, щоб спертися на руки, як робив це останні чотири роки поспіль. Я стояв сам у передопераційній і не міг поворухнутися. Того вечора я зателефонував їй. Вона вислухала і сказала: «Добре. Продовжуй ще два місяці. Потім вони тобі більше не знадобляться». Я запитав: «Якщо це працює, чи розумієте ви, що тридцять років я робив усе неправильно?» Вона помовчала. А потім сказала: «Ти робив те, чому тебе навчили. Це не одне й те саме». Потім вона розповіла мені про свого сина. Ігор не лікар. Він виріс серед цих трав і рецептів, знає їх із самого дитинства. Роками він переконував матір, щоб цей рецепт не залишався в одному лише селі. Зрештою він знайшов лабораторію і людей, які зробили з нього звичний продукт у звичному пакуванні. Щоб не людина їхала до села, а капсули приїздили до людини. Наталя погодилася не одразу. У неї була черга на пів року наперед, і вона сказала мені лише одне: «Люди просто не встигали дочекатися своєї черги». Півтора місяця потому до мого кабінету зайшов представник компанії, яка постачає нам системи для стабілізації. Ми працюємо вже одинадцять років. Він поцікавився, чи все гаразд: обсяги інструментальних втручань у клініці помітно впали. Я відповів чесно: «Я став частіше відмовляти від них». Він посміхнувся і сказав, що це, звісно, питання лікарської совісті, а потім нагадав про осінній конгрес у Відні. Реєстрація, переліт, готель — як завжди, за їхній рахунок. Окремо оплачувана презентація. І додав: Лікарю, ви ж розумієте, наші бюджети прив'язані до обсягів». Я не хочу приписувати йому погрози, яких не було. Він поводився ввічливо. Просто вголос озвучив, як влаштована ця система. На конгрес я не поїхав. Двоє колег зі мною більше не розмовляють. Один із них — завідувач сусіднього відділення, із яким ми двадцять років пили каву в тій самій ординаторській. Через те у листопаді до мене заглянув наш черговий анестезіолог. Саме той, хто чотири роки поспіль робив мені блокади в роздягальні. Він зачинив двері й тихо запитав: «Богдане. Кажуть, у тебе є якась адреса». Я уточнив: «Для пацієнта?» Він відповів: «Для мами». Їй вісім один рік. Артроз, тазостегновий суглоб. Він сам анестезіолог із двадцятип'ятирічним стажем і про операції знає більше, ніж багато хто з хірургів. Я запитав: «То чому ж її не оперують?» Він відповів: «Тому що вже двадцять п'ять років я стою біля операційного столу і, добре бачу, чим усе це закінчується». Я дав йому адресу. А тепер — про те, навіщо я взагалі все це пишу. Мама. Василина. Їй вісімдесят три роки. Вона живе в Кременчуці, у будинку, де я виріс. Чотири роки вона говорила мені по телефону: «У мене все добре, синку». Чотири роки у неї був син — нейрохірург, професор, завідувач відділення. І чотири роки вона не казала мені, що вже не може вистояти церковну службу і змушена сидіти. Я дізнався про це від сусідки. У липні я привіз їй баночку капсул. Не направлення до клініки, не консультацію колеги, не місце в черзі на операцію — просто капсули. Перший тиждень я сам нагадував їй приймати їх зранку і ввечері, бо вона казала, що постійно забуває. На Великдень вона вистояла всю службу на ногах. Увечері вона подзвонила і розповіла про це між іншим, ніби це не важило нічого. Я слухав її і мовчав у трубку, бо не міг вимовити й слова. Я не робитиму висновків, на які не маю права. Я не проводив рандомізованого дослідження. У мене немає контрольної групи. У мене є лише картотека, яку я веду дев'ятнадцять років, і власний поперек. Але тридцять років я повторював людям слова «зворотного шляху немає». Говорив упевнено, бо був упевнений. Тепер я кажу це набагато рідше. Спочатку запитую: «А ви спробували все?» І це єдина професійна зміна за останні десять років, якою я справді пишаюся. Якщо ви читаєте це, значить, у вас або у ваших батьків болять коліна, стегна, поперек. Можливо, вам уже сказали: «Що ви хотіли у вашому віці, це нормально». Можливо, вам уже виписали аптечні мазі, які діють чотири години. Можливо, вам уже назвали вартість операції — і ви підрахували, скільком пенсіям вона дорівнює. Можливо, саме зараз ви сидите в коридорі кабінету, де хтось схожий на мене готується пояснити вам, що іншої альтернативи немає. Альтернатива є. Я кажу це як людина, яка тридцять років стверджувала протилежне. Не чекайте, поки суглоб зникне остаточно. Не чекайте, поки затиснутий нерв загине — диск іще можна повернути, а нерв уже ні. Це я знаю напевне: це моя спеціальність і єдине в моїй професії, що не змінилося. Не чекайте моменту, коли ваші діти почнуть пошепки говорити між собою про будинок для літніх людей. Під цим текстом є синя кнопка — «Дізнатися більше». Там розміщена офіційна стаття травознавиці Наталі Зубицької: склад капсул, принцип їхньої дії та розповіді людей, які знову стали на ноги. Прочитайте її уважно. Кур'єр доправить замовлення за два-три дні, оплата при отриманні, на будь-яку адресу в Україні. Надішліть це мамі. Татові. Дружині. Будь-кому, хто стогне вранці, коли підводиться з ліжка, і каже вам, що все гаразд. Я зробив понад три тисячі вісімсот операцій. І найправильнішою серед них виявилася та, яку я скасував за дев'ять годин до наркозу. З повагою, проф. д-р Богдан Ганча, нейрохірург, 58 років, Київ