N-Nova State

Сайт Михайла

Я думала просто повіситись у ванні. Життя перевернулося в липні 23-го року на трасі Київ — Одеса недалеко від населеного пункту Шарин. Ми їхали в довгождану відпустку в Одесу. У нас був Форд Фокус 2014 року — звичайна сімейна машина. Чоловік ніколи не їздив швидко: у нас дитина в салоні, він це розумів. Ми їхали спокійно. Був уже вечір, донечка заснула в дитячому кріслі. Ми з чоловіком не говорили, щоб не збудити її. Я задивилася у вікно й почала засинати, але в моменті щось почало мене сліпити. Тільки-но я розплющила очі — глухий удар. Памʼятаю лише, як подушка безпеки відкрилася, а далі все як у тумані. Я знепритомніла. Коли почала приходити до тями, мені дуже свербіла права нога. Я дивлюся на неї, а вона просто затиснута дверима або частиною автомобіля — дуже погано памʼятаю. Руки в крові, усе було в крові. Я намагаюся щось сказати, але не можу… не виходить. Я намагаюся подивитися, де моя донечка, чоловік, але не можу. Мені кричать: «Не рухайся…» Я тільки побачила, як навколо мене рятувальники, і все обірвалося… Памʼятаю тільки фрагменти, як наді мною стоять лікарі у швидкій… Мені здавалося, що я ось-ось помру. Я бачила чоловіка, який просив піти з ним. Я хотіла, але щось не давало… Я шукала донечку, і потім знову суцільна пітьма. Після цього я пролежала в комі 8 днів. Коли прийшла до тями, я не могла ворушитися, тільки дивитися в стелю. Усі мої думки були лише про мою сімʼю… Прийшла медсестра, каже: «Не хвилюйтеся, вам не можна, бо серце не витримає. Послухайте, з вашою сімʼєю все добре. Чоловік у реанімації, стан важкий, але все буде добре, наші лікарі найкращі. З донечкою все добре, їй дуже пощастило». Я так зраділа, що почала плакати. Апарат почав пищати, пульс дуже високий. Медсестра закричала: «Я ж казала…» Ввела заспокійливе, я була така рада, і потім знову темрява… Через деякий час — я не памʼятаю скільки, два-три тижні — мене зняли з апарата штучного дихання. Я чекала, коли вже зможу побачити свою родину. Мої батьки не мали змоги приїхати: вони вже старенькі, і їм дуже важко. Батьки чоловіка померли від ковіду… Через деякий час до мене пустили подруг. Я була така рада бачити своїх людей… Перше, що я сказала: «Як там моя донечка? Як чоловік?..» Вони змінилися в обличчі… У мене все замерзло всередині. Я кажу: «Що? Що?» — і починаю плакати. Вони кажуть: медсестра сказала неправду, чоловік загинув на місці. Коли я потім побачила фото з місця, там просто немає частини автомобіля. Чоловік навмисно прийняв удар на свій бік, щоб у нас був шанс вижити. Я кажу: «Аліна? Аліна…» — я просто захлиналася, лежачи на спині. Вони кажуть: «Донечка жива, їй дуже пощастило, автокрісло захистило її». У мене всередині все обірвалося… Напевно, не придумали ще таких слів, щоб описати все, що я відчувала. Але в моменті все знову згасло…Я думала просто повіситись у ванні. Життя перевернулося в липні 2023 року на трасі Київ — Одеса, недалеко від населеного пункту Шарин. Ми їхали в довгождану відпустку в Одесу. У нас був «Форд Фокус» 2014 року — звичайна сімейна машина. Чоловік ніколи не їздив швидко: у нас дитина в салоні, він це розумів. Ми їхали спокійно. Був уже вечір, донечка заснула в дитячому кріслі. Ми з чоловіком не говорили, щоб не збудити її. Я задивилась у вікно і почала засинати, але раптом щось почало мене сліпити. І тільки-но я розплющила очі — глухий удар. Памʼятаю лише, як подушка безпеки відкрилася, а далі все як у тумані. Я знепритомніла. Коли почала приходити до тями, мені дуже свербіла права нога. Я дивлюся на неї — а вона просто затиснута дверима чи якоюсь частиною автомобіля… Дуже погано памʼятаю. Руки в крові, все було в крові. Я намагаюся щось сказати, але не можу… не виходить. Намагаюся подивитися, де моя донечка, де чоловік, але не маю змоги. Мені кричать: «Не рухайся!» Я лише побачила, як навколо мене метушаться рятувальники, і все обірвалося… Памʼятаю тільки окремі фрагменти: як наді мною стоять лікарі у швидкій… Мені здавалося, що я ось-ось помру. Я бачила чоловіка, який кликав піти з ним. Я хотіла, але щось не давало… Шукала донечку — і потім знову суцільна пітьма. Після цього я пролежала в комі 8 днів. Коли опритомніла, не могла поворухнутися, лише дивилася в стелю. Усі мої думки були тільки про сімʼю… Прийшла медсестра й каже: «Не хвилюйтеся, вам не можна, бо серце не витримає. Послухайте, з вашою сімʼєю все добре. Чоловік у реанімації, стан важкий, але все буде добре, наші лікарі найкращі. З донечкою все гаразд, їй дуже пощастило». Я так зраділа, що почала плакати. Апарат запищав, пульс різко підскочив. Медсестра вигукнула: «Я ж казала!..», ввела заспокійливе — і знову настала темрява. Через деякий час (не памʼятаю скільки — може, два чи три тижні) мене відключили від апарата штучного дихання. Я чекала, коли нарешті зможу побачити родину. Мої батьки не мали змоги приїхати: вони вже старенькі, їм це вкрай важко. Батьки чоловіка свого часу померли від ковіду… Згодом до мене пустили подруг. Я так раділа їх бачити! Перше, що спитала: «Як там моя донечка? Як чоловік?..» Вони змінилися на обличчі. У мене все заніміло всередині. Я питаю: «Що? Що сталося?», починаю плакати. І вони зізналися, що медсестра сказала неправду: чоловік загинув одразу на місці. Коли я пізніше побачила фотографії, там просто не було половини автівки. Чоловік навмисно прийняв удар на себе, щоб у нас був шанс вижити… Я плакала: «Аліна… Аліна…», задихаючись від сліз прямо на спині. Вони сказали: «Донечка жива, їй дуже пощастило, крісло захистило її». Усередині все змішалося… Мабуть, не вигадали ще таких слів, щоб описати той стан, але в ту ж мить світ знову згас. Подруги казали, що я знепритомніла. Отямилася вже вночі. Знову лежу одна. Знову плачу… Мій коханий… Він був справжнім чоловіком. Люблю тебе навіки. Минали дні. Знову приходили подруги, намагалися підтримати. Мене цікавило лише одне: як моя дитина, а на себе й на решту світу було байдуже. Дівчата сказали, що привезли дідуся до малої — спасибі їм величезне, вона була під наглядом, рідна людина поруч. Згодом батько вибрався й до мене — виснажений, постарілий. Сказав, що донечка постійно запитує про нас, а він відповідає, ніби ми вдвох у лікарні, — не наважився вимовити правду. Сказав, що скоро мене випишуть додому. Я мріяла її обійняти, хоча боялася розклеїтися. Поговорила по телефону з мамою — яке ж це було полегшення просто чути її голос… Потім до палати прийшов головний лікар. Розмова була не з легких: видалили селезінку, численні порізи, переломи, компресія шийних хребців, тріщина в тазу… Але найбільше дісталося правій нозі. Лікар пояснив, що кінцівку дивом урятували, поставивши апарат Ілізарова. Коли я вперше побачила ці залізяччя в тілі, відмовилася вірити очам. Одразу запитала: «Чи зможу я ходити?» Він відповів стримано: «Можливо. Але навіть якщо кістка зростеться, колінний суглоб розтрощений. В ідеалі потрібна повна заміна, та про це можна буде говорити лише після того, як ви спробуєте стати на ноги… якщо зможете». Я слухала це в глибокому шоці й повній апатії — можливо, давалася взнаки дія знеболювальних, а можливо, я просто вигоріла зсередини. Але ночами незмінно душили сльози: як далі жити з донькою? Квартиру ми орендували. Заощадження були скромними, а я приблизно здогадувалася, який рахунок виставить клініка. Сірі лікарняні будні тягнулися нескінченно: процедури, нестерпний біль, сльози… Працювала зі мною психологиня, але легше не ставало. Вибачте за уривчастість — памʼять досі вихоплює все клаптями, і від згадок усе перевертається в грудях. Іноді я телефонувала малій, і вона незмінно питала про тата — серце краялося від цих розмов. Коли прийшов час виписки, рахунок сягнув майже двохсот пʼятдесяти тисяч гривень. Мене забрали друзі: пересадили у візок, завантажили в авто й повезли до батьків. З нашої орендованої квартири дівчата вже забрали речі — то більше не було нашою домівкою, як не було вже й колишнього життя. Єдине, що тримало мене на плаву, — швидка зустріч із дитиною. Коли я переступила поріг, мала з криком кинулася назустріч і заридала. Я не втрималася й заплакала разом із нею. Сказати про тата забракло сили: знову прошепотіла, що він усе ще в лікарні й туди нікого не пускають. Донечка знітилася, засмутилася. Я обняла маму й тата. Того вечора ми майже не розмовляли — я просто притискала до себе дитину, а всередині палав пекельний коктейль із душевного болю та ниючої ноги. Наковталася пігулок, аби бодай трохи поспати. Я мучилася думками: як відкрити доньці гірку правду? Що робити далі? Решта грошей танула на очах: левова частка пішла на лікарню, попереду чекала дорога реабілітація, витрати на дитину… Батьки отримували крихітну пенсію: усе життя ми допомагали їм, а не навпаки. Згодом навідалися друзі й розповіли обставини аварії. За їхніми словами, у нас на повній швидкості врізалося авто з зустрічної смуги — за кермом нібито сидів син впливового чиновника, напідпитку летів з Одеси до Києва. Записи з камер раптово «зникли», а свідки почали стверджувати, буцімто це мій чоловік спровокував зіткнення… Вочевидь, усе залагодили грошима. Мені перехопило дух. Ненависть і розпач перед цією кричущою несправедливістю випалювали зсередини. Друзі зібрали для нас трохи коштів, привезли продукти. А я годинами сиділа у дворі й сушила голову: як поставити доньку на ноги? Зрештою зібралася із силами й сказала їй про загибель тата. Описати той день несила, кожне слово дається з кровʼю… Ми поїхали на цвинтар. Це було як удар ножем у відкриту рану. Час спливав. Апарат Ілізарова нарешті зняли. Я потроху пробувала робити перші кроки — коліно розривалося від болю настільки, що хотілося дерти на собі волосся й кричати. Потроху поралася в хаті, водила дитину до дитячого психолога — пережитий жах давався взнаки. Кістки сяк-так зрослися, але коліно відмовляло: таблетки, мазі — нічого не допомагало. Лікарі лише знизували плечима: мовляв, а чого ви чекали після такої травми? Реабілітуйтеся і збирайте щонайменше 150 тисяч гривень на ендопротезування, та й то шанси на повне відновлення — пʼятдесят на пʼятдесят. Я знову взяла милиці й пленталася вперед. Приїжджала додому, глушила біль ліками, втирала смердючі мазі й безпорадно плакала. Батько знемагав від утоми, намагаючись забезпечити сімʼю, у мами різко погіршилося здоровʼя. Донечка бачила мої сльози й крихітними ручками гладила моє обличчя: «Мамочко, не плач…» А я розвалювалася на частини. Як дати раду дитині, якщо сама ледь тримаюся на ногах? Я залізла в кредити й борги. Ми виживали на ці позики та батьківську пенсію. Мені вдалося знайти дрібний підробіток в інтернеті, але за нього платили копійки. Перед зміною погоди біль ставав таким нелюдським, що я подумки була готова відрізати ту кляту ногу. Перепробувала геть усе: компреси, народні рецепти, примочки, масажі — марно. Руки опускалися. Здавалося, дно вже досягнуто, коли до хати постукала соціальна працівниця. Село в нас маленьке, чутки ширяться миттєво. Вона виявилася донькою давнього знайомого мого батька. Жінка прямо з порога заявила, що житлові умови та доходи родини не відповідають мінімальним стандартам, тому дитину можуть вилучити. Проте цинічно натякнула: за певну «винагороду» готова заплющити очі на проблеми. Я мовчки підвелася й показала рукою на двері. Потрібно було терміново щось змінювати. Я звʼязалася з давньою подругою, і вона запропонувала перебратися на Львівщину, у Дрогобич: там у неї стояла порожня батьківська однокімнатна квартира. Я погодилася без вагань. Зібрали валізи, зібрала доньку. Батьки наскребли й сунули мені в кишеню останні заощадження — дивитися в їхні заплакані очі було нестерпно соромно, але відмовитися я не змогла: у кишені вітер гудів. Дорога видалася справжнім пеклом: коліно пекло вогнем, я кожні сорок хвилин благала подругу зупинити машину. Урешті дісталися місця. Квартира була скромною, без сучасного ремонту, зате плата — символічна. Згодом подруга повернулася додому. Мені пощастило влаштуватися швачкою в невелике ательє: чесно пояснила власникам свою біду, і вони пішли назустріч. Та якось увечері стався злам. Суглоб крутило так, що перед очима пливли круги. Донечка вередувала, не слухалася… У памʼяті лавиною зринули всі нещастя. Я зачинилася у ванній кімнаті в абсолютному відчаї. Хотілося лише одного — щоб цей нестерпний кошмар припинився назавжди. Мені здавалося, що краще б я загинула на тій трасі. Я не тямила себе. Швидко надряпала подрузі повідомлення: «Я більше так не можу, пробач». Перекинула мотузку через відкриту трубу, завʼязала петлю, стала на бортик ванни й натиснула «відправити». І раптом із кімнати пролунав дзвінкий дитячий голосок: «Мамо, мамо, дивись, тут тато!..» Мене немов крижаною водою облило. Памороки розвіялися: Боже, що я роблю?! Я тремтячими руками скинула зашморг і кинулася в кімнату. По телевізору транслювали якусь передачу, і ведучий обличчям та поставою був разюче схожий на мого покійного чоловіка. Алінка сиділа на дивані й щиро всміхалася екрану. Я дивилася на неї, усміхалася крізь ридання і з жахом думала: яка ж я після цього мати, якщо ледь не кинула дитину напризволяще? Тієї ж секунди телефон розірвався від дзвінка — подруга! Я тремтячим голосом підняла трубку, а там крик: «Господи, жива! Що ти вигадала?! Зараз же дзвоню сусідці, вона посидить із тобою, а завтра вранці я буду в тебе!» Наступного дня подруга залетіла до хати й безапеляційно заявила: «Збирайся сама, збирай дитину, їдемо». Спершу я похолола — невже виставляє геть? Але вона повезла нас у Східницю, до своїх батьків. Знову виснажлива дорога, знову ниє нога… Та краєвиди довкола зачаровували: величні гори, густі ліси, дзвінке свіже повітря. Подруга делікатно поговорила зі мною про той випадок і спокійно попередила: якийсь час ми будемо тут, під наглядом і в тиші. Ми гуляли стежками, мене записали на легкі процедури, басейн і лікувальний масаж. Тілу стало трохи легше, та суглоб усе одно не відпускав. Одного вечора за спільною вечерею батько подруги запропонував: «Слухай, спробуймо збір травника Михайла із Закарпаття. Мені шістдесят три, я вже тридцять років вожу туристів у гори як гід. Скільки разів бив коліна об каміння, вивертав звʼязки — цей рецепт щоразу ставив на ноги. Бачиш: жодного артриту чи артрозу, дружину досі на руках ношу!» Я лише гірко посміхнулася: «Мені вже ніяке зілля не зарадить». Він наполіг: «Спробувати варто: усе на травах, натуральне, шлунок не псуватиме, як хімія з аптечки». Після вечері він приніс мені настій. Я пішла до кімнати, скептично подумавши: у що тільки люди не вірять… Три дні поспіль дисципліновано пила, про себе повторюючи: «Ну й нісенітниця». А на четвертий ранок розплющила очі — і завмерла: різкого болю не було! Спершу подумала, що сплю. Обережно спустила ноги на підлогу, пройшлася по кімнаті: суглоб дещо відчувався, але це був терпимий ниючий біль, а не колишній вогонь. Я радісно притисла до себе малу й спустилася вниз сходами не за пʼятнадцять хвилин, пересилюючи сльози, а спокійно, самостійно! Здивовано вигукнула: «Майже не болить!» Батько подруги тільки підморгнув: «Ось бачиш, це тільки початок!» За півтора тижня я вже впевнено гуляла з донькою вуличками Східниці. Я знову відчула смак життя. Біль поступово відступав. Я залюбки взялася допомагати по господарству, за що господарі мені навіть трохи доплачували — удалося відкласти перші гроші. Я не вірила власному щастю: знову можу вільно крокувати не пʼять хвилин, а скільки заманеться! Пізніше написала щирого листа подяки травнику з нашою історією, та відповіді так і не надійшло. Тому кажу тут: пане Михайле, низький вам уклін, ви врятували життя мені та моїй донечці! Згодом я назбирала коштів, і ми нарешті змогли поїхати на місце тієї фатальної аварії. Біля узбіччя висів памʼятний віночок. Ми довго мовчки стояли з Алінкою й дивилися на дорогу… Люблю тебе. Навіки. На знак глибокої вдячності травнику Михайлу я залишаю посилання на його сайт. Я теж довгий час не вірила в такі дива, проте після всього пережитого хочу розділити цей досвід далі: можливо, хтось із вас зараз у такому ж глухому куті, і цей засіб подарує шанс на друге життя, як колись урятував мене.